Простір твого натхнення
Того ранку Ольга вийшла до хвіртки з відром лушпиння для курей — і забула, куди йшла. На другому кінці вулиці, під шостим номером, стояла швuдка. Задні дверцята були відчинені навстіж, і двоє чоловіків у синьому обережно, боком, заносили всередину ноші. Відро вона поставила просто в пилюку. Півроку вони з Валентиною Петрівною не розмовляли. Півроку —…
— Мисочку беріть керамічну, — порадила продавчиня. — Пластик вони за місяць подряпають, а в подряпинах потім бруд збирається. — Керамічну, — слухняно повторила Аліса й поклала в кошик миску кольору топленого молока. Потім другу, під воду. Потім мишку на гумці, хоча ще на порозі твердо пообіцяла собі, що іграшок не братиме. — А кошеняті…
Спочатку Ірина Марківна вирішила, що це кішка. Потім — що вітер тягне щось по бетону за гаражами. А коли звук повторився втретє, вона зупинилася посеред калюжі й повернула туди, куди йти не збиралася. Був листопад, той його кінець, коли дощ уже наполовину сніг і залазить під комір навіть крізь хустку. Ірина Марківна поверталася з aптекu….
У Пірата в тому дворі було чотири скарби, і кожен у хаті це знав. Бляшана миска під рукомийником. Стара ряднина в затінку під грушею, вичовгана до білого. Зелений тенісний м’ячик, який дід Степан колись підібрав біля стадіону й приніс додому в кишені. І ліва половина бабиної подушки — та, що ближче до вікна. А кличку…
На розі біля ринку він завжди повертав ліворуч. Не тому, що там годували — там якраз ганяли віником, і жінка в синьому фартуху вміла кинути шматок льоду просто в бік. Просто десь усередині голови жила певність: якщо йти ліворуч, потім через двір із блакитними лавками, потім попід гаражами — буде під’їзд. Той самий, з важкими…
На дверях під’їзду довго висів папірець у файлі, приклеєний широкою клейкою стрічкою. Синьою ручкою, великими літерами: «Кішку не чіпати. В. Й.» Хто така В. Й., у нашому дворі не питали. Валентину Йосипівну знали всі — від молодих мам біля пісочниці до чоловіків із ЖЕКу, які, побачивши її в коридорі зі старою канцелярською папкою під пахвою,…
Ніна Степанівна почула Мальву раніше, ніж побачила сина. Собака зайшлася гавкотом десь під самим під’їздом — не тим коротким і радісним, яким зустрічала своїх, а рваним, тривожним, з підвиванням на кінці. Жінка витерла руки об фартух і визирнула у вікно. Андрій ішов через двір повільно, боком, як ходять, коли несуть щось важке й незручне. Він…
Пустир за гаражами Оксана знала з дитинства — сама тут колись гасала. І все одно двічі мало не впала: черевики на тонкій підошві ковзали по глині, розмоклій за тиждень відлиги. — Де ти?! Вона кричала в порожнечу і сама розуміла, яка це дурниця. У щеняти не було клички. Воно не знало її голосу. Воно взагалі…
Вузол розбух від води і не піддавався. Рита стояла навколішки просто в мокрому листі, поруч валялася сумка з хлібом і гречкою, а пальці не слухалися. Синій шнур від сушарки для білизни хтось затягнув так, ніби боявся, що щеня втече. Хоча тікати воно вже не могло. Лежало мордою в калюжу, і в тій калюжі відбивалися ліхтарі…
У Олега Ткачука було правило, якого він тримався дванадцять років: у кабіну — нікого. Ні попутників, ні напарників, ні кумів, яким «та мені тут по дорозі, підкинь». Кабіна фури — це його два квадратні метри світу, де все лежить на своїх місцях і ніхто не питає, чому він мовчить. Правило протрималося до одинадцятого листопада. *…