Тварини

Мар’яна стояла біля хвіртки, зав’язавши хустку навхрест, і мружилася від вітру. Машина зупинилася криво, наполовину в заметі. Борис Юрійович чомусь не виходив — довго порпався на задньому сидінні, аж поки дружина не гукнула: — Борисе! Ти там заснув? Він випростався. На руках у нього була собака. Точніше, те, що від собаки лишилося: ребра під облізлою…

Хата мовчала так, що чути було, як у сінях цокає годинник. Сергій Опанасович прокидався о пів на шосту — без будильника, тіло саме знало час. Ставив чайник, вмикав радіо на кухні й робив голосніше, ніж треба. Не тому, що недочував. Просто коли з приймача хтось говорить, здається, ніби в хаті є ще одна людина. Дружини…

Листоноша Валентина, доїхавши до крайніх хат на Садовій, злазила з велосипеда й далі вела його руками. Не тому, що втомилася. Просто на Садовій жила Люта. Руда, кудлата — здалеку схожа на копицю сіна, яку хтось необачно навчив гавкати. Звідки вона взялася в селі, ніхто не знав. Одного березня просто з’явилася біля крамниці й лишилася. Гавкала…

Під лавкою стояла тарілка. Не миска, а саме тарілка — щерблена, з блакитним обідком, з тих, що доживають віку на балконі серед банок. У ній мокли розварені макарони, скибка хліба й шматок ковбаси, який дощ уже перетворив на щось безбарвне. Тетяна присіла навпочіпки й підняла тарілку двома пальцями. — Давно її отак годують? — Пів…

— Злазь із плити, розбійнику. Бублик навіть вухом не повів. Сидів собі на краю плити, поклавши обидві лапи на білий емальований чайник, і дивився на Оксану Миколаївну поглядом людини, яка тут головна, а решта — так, персонал. — Я кому кажу? Обпечешся ж. Кіт повільно кліпнув. Мовляв, жінко, ти двадцять хвилин тому налила в чайник…

— Ні, чоловіче. Місць немає і до весни не буде. Микола подякував, натиснув відбій і подивився на екран, де повільно танула сніжинка. П’ятий притулок за півтори години. Він стояв посеред глинища за об’їзною, у трьох кілометрах від найближчої зупинки, у гумових чоботях, обліплених мокрою жовтою землею. Позаду шумів об’єкт, де він працював вахтою. Попереду не…

Чайник клацнув, і Марк Васильович машинально зняв із полиці дві чашки. Постояв. Другу, синю, з відколотим вушком, поставив назад — обережно, наче вона могла образитися. Четвертий місяць пішов. А рука все одно тягнеться. У квартирі трималася особлива тиша. Не та спокійна, коли просто нікого немає вдома, а важка, з вагою. Гудів холодильник, у сусідів згори…

Лелека стояв за парканом уже добрих півгодини. Не ходив, не длубався в траві, не робив вигляду, що йому просто по дорозі. Стояв на одній нозі навпроти хвіртки й дивився на подвір’я так уперто, як дивиться людина, котра прийшла позичити гpoшей і ще не придумала, з чого почати розмову. Василь Остапович помітив його з веранди, коли…

Через годину після зльоту в салоні пролунало те, що чути дуже рідко: бортпровідники спитали, чи є серед пасажирів лікар. Люди почали переглядатися. Хтось уже намацував телефон, щоб написати рідним. І тільки за кілька хвилин по рядах поповзло уточнення, яке спантеличило всіх: лікаря шукали не для людини. Погано стало собаці. Рейс Delta 694 вилетів із Детройта…

«Вставай, ну чого розлігся? Іди звідси!» — чоловік стояв над псом і махав рукою, наче міг цим його підняти. Барні не рухався. Він лежав на асфальті, у неглибокій вибоїні, і дивився повз людину — кудись у сірий простір, де вже не було ні страху, ні сподівання. Цю історію мені розповіла Ірина, волонтерка. Вона займається безпритульними…